Незрячий адвокат веде кримінальні справи у Харкові: про проблеми незрячих, інклюзію та адаптацію до життя в суспільстві

Серед незрячих людей є безліч людей, які освоюють найрізноманітніші професії. Герой сьогоднішнього матеріалу-невидимий адвокат. Він розповість про те, як складалося його життя, як він втратив зір і як йдуть справи у незрячих в нашому регіоні. 

Новини.LIVE поговорило на тему адаптації незрячих, про інклюзію та особисте життя Олега. 

Про Олега Лепетюка

Олег Лепетюк-випускник Харківської спеціальної школи імені В. Г. Короленка. Народився в місті Димитрові Донецької області. Так, Олег абсолютно нічого не бачить, але працює адвокатом, а також є засновником асоціації незрячих юристів у Харкові. Він розповів про те, через що йому довелося пройти, щоб домогтися у своєму житті успіху. 

Втрата зору 

Перше око перестало бачити у Олега ще в 8 років, після чого було прийнято рішення рятувати залишився. Але у віці 10 років на уроці фізкультури він різко перестав бачити і на друге око. Відбулася відшарування сітківки, лікарі кажуть, що можливо на тлі грипу або генетики. Якийсь час Олег ще міг розрізняти предмети і злегка мутно бачити, але потім повністю осліп. 

“Я не відчував, що втрата зору-це проблема для мене. Проблема була в тому, що батьки не знали, як виховувати незрячу дитину. Куди його визначати, де його вчити. Це були 80-ті роки. Інформації було дуже мало. Знали сліпого музиканта Короленка і знали, що один мужик в селі грає по весіллях на баяні, добре виходить у нього співати.",- розповідає Олег. 

Олега визначили в Слов'янський інтернат для сліпих дітей у 80-му році. Там він відучився три роки, після чого перевівся до Харкова в школу імені Короленка. 

У школі у Олега почалася справжня адаптація до незрячого середовища. Його стали навчати шрифту Брайля. Писати він навчився вже за два тижні. Читати навчився трохи пізніше, каже, що проблеми з тактильними відчуттями, і через це читати і зараз виходить складно. Коли закінчував навчання в 87 - му році було вирішено провести експеримент і незрячі складали іспити після школи, як і всі учні. 

“Улюбленими розвагами було-пограти у футбол банкою з-під згущеного молока, вона торохтіла (на звук) і ми буцали її на перервах. Незрячі ігри були такі дитячі",- говори адвокат. 

Уроки з тростиною називалися корекційними, але були формальними. Дітей просто вигулювали містом. Вже після школи Олег потрапив у незрячий колектив в УТОС, став жити в гуртожитку Артемівська (ред: Бахмут сьогодні). Тоді ж у 17 років пішов працювати на підприємство товариства сліпих. Платили добре (ред.: 80-і роки), 170 рублів в середньому. 

Побутова адаптація проходила добре. Для цього в суспільстві сліпих були всі умови. Хороші їдальні, майданчики для спорту і зали, їдальні з недорогим меню. Персонал допомагав з пранням і прибиранням. Єдиною проблемою Олега була на той момент тростина. 

“Я завжди ходив на роботу з кимось у супроводі. Я соромився цієї тростини, не те щоб я не вмів з нею ходити, я не знав, як її в руки взяти. Мені здавалося, як на мене будуть дивитися оточуючі. Молодий, красивий хлопець 17-ти років, дівчата йдуть і побачать з палицею сліпого мене. Це впливало на мою психіку",- розповідає Олег. 

Юрист розповів і про історію, яка змінила його ставлення до себе. Так як телефонів тоді не було, Олегу потрібно було зателефонувати коханій дівчині до Харкова. Для цього потрібно було пройти два кілометри до міжнародного переговорного пункту. Тоді він попросив друга відвезти його туди, але той відмовив. 

“Він сказав, що не повинен і нічим не зобов'язаний. Я на нього піднаїхав. Мене це трохи розлютило. Потім я зрозумів, що він і правда нічим не зобов'язаний мені. Треба самому все це вміти. Я запитав у незрячих маршрут, як треба йти, які особливості, там по правій стороні уздовж бордюру, потім прямо, дорогу переходиш. Розповіли теорію. В голові склався маршрут. Назад я летів як на крилах. Я став тоді незалежним, я дуже добре все пам'ятаю. Пішли всі нафіг, я і сам все можу",- коментує ситуацію Олег. 

Вступ до вузу на юридичний факультет 

Після іспитів Олег вступив до Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Почався процес психологічної адаптації. Перший семестр було складно, адже потрібно було пристосовуватися в зрячому колективі. Олег каже, що головне не зациклюватися на своїй сліпоті, намагатися не бути тягарем, бути самостійним і знаходити сили бути незалежним, тоді все вийде. 

“Потрібно було подолати свої комплекси, що ти ось незрячий, як на тебе дивляться твої ровесники. Мені було соромно, що я чогось не знаю, що я тупий, "недолік-то". Комплекси були до першої сесії. Потім побачив рівень знань інших, зрозумів, що не гірше їх, став відповідати, перестав соромитися. Перестав боятися. Вирівнявся до кінця першого курсу,- додає Олег. 

Вчитися було складно. Книг практично не було, все потрібно було сприймати на слух. Багато книг і література начитувалися кимось: або однокурсницями, або викладачами. За Кримінальний кодекс Олег заплатив 100 рублів, а на його начитку пішло 4 години. Зате після цього, каже майбутній адвокат, він зміг ним повністю користуватися. 

“Інструмент, за допомогою якого я навчався. Пам'ятний пристрій. З ось цією штукою ходив на заняття. Диктофон. Знайомий майстер переробив. Касетный магнітофон. Записував лекції. Був вбудований мікрофон, гніздо для навушників. Готувався на слух за цими лекціями",- розповідає Олег. 

Олег сам вчився користуватися телефоном і ноутбуком. За допомогою навушника він чує все, що відбувається в телефоні. Спеціальна програма озвучує будь-яке натискання на екран, будь-який додаток, повідомлення в соціальних мережах або SMS. 

Про дискримінацію сліпих 

Незрячі люди стикаються з дискримінацією повсюдно. Наприклад, при отриманні банківського кредиту. Кажуть, що незрячих не кредитують. Така ж проблема і з працевлаштуванням. Каже адвокат. 

“Ось приходиш на роботу, а тобі кажуть: А як ти будеш працювати, а тобі напевно потрібен секретар, А ти ж, напевно, нічого не знаєш. Походив-походив, пошукав-пошукав... В очі ще й не те говорили. Ми подумаємо, ми передзвонимо. Незрячий ніде не потрібен. З цим стикалися і масажисти, говорили, що вони незрячі і готові працювати нарівні з іншими, ця проблема працевлаштування - це саме прихована дискримінація. Всі її відчули", - каже Олег Лепетюк. 

Всіх незрячих відправляють в УТОС-товариство сліпих, яке придумали ще в 1933 році. Там дають і житло, і роботу, допомагають займатися спортом. Людей ніби обмежують від решти суспільства. 

Незрячі зараз навіть відмовляються від тростини. Олег розповідає, що нещодавно говорив з хлопцем і той йому каже:"А навіщо мені тростина в світі, де я можу викликати собі таксі або замовити їжу доставкою додому. Все можна купити вже готовим”.

Для Олега це стало одкровенням того, як сучасні незрячі люди дивляться на світ. 

Робота адвокатом 

Після університету Олег став юристом, а в 2004 році вже адвокатом. Спочатку він вів житлові та сімейні справи, а з 2013 року зайнявся і кримінальними справами. Робота у незрячого адвоката така ж, як і у зрячого. Тільки незрячий витрачає більше грошей, тому що потрібен секретар. Разом з ним Олег їздить на місця злочину, огляди, слідчі експерименти. Також секретар допомагає з паперами. Скрізь, де потрібні очі-допомагає помічник. У залі суду незрячий адвокат виступає на дебатах точно так само, як і зрячий адвокат - ніяких відмінностей немає. Зараз Олег спеціалізується на кримінальних справах за контрактом з центром в Луганській і Донецькій областях. 

У 1998 році Олег заснував Асоціацію незрячих юристів у Харкові. Вона працює досі. Спочатку Асоціація створювалася для допомоги незрячим студентам-юристам, які могли проходити практику і набиратися практики. Зараз громадська організація входить в єдину соціальну мережу міста Харків, і займається наданням правової допомоги всім нужденним. Юристи допомагають одиноким пенсіонерам, людям з інвалідністю, співпрацюють з територіальними центрами. Також розвивається і творчий напрямок. Учасники організації їздили і на конкурс церковної музики до Польщі, брали участь у "Євро-2012", постійно ходять на стадіон "Металіст". 

Про інклюзію та проблеми незрячих 

Інклюзія - це процес реального включення в активне життя соціуму людей мають труднощі у фізичному розвитку, в тому числі з інвалідністю або ментальними особливостями. 

За словами Олега, в Україні не вистачає центрів реабілітації, де можна було б знайти допомогу незрячим, отримати супровід, навчитися соціалізуватися людям, які різко потрапили в таке середовище. 

“Якщо говоримо про інклюзію, то повинні бути організації, центри підтримки, куди можна зателефонувати, сходити, де йому підкажуть як бути в побуті, як себе вести. Цього не вистачає. УТОС був створений для цього, але він застарів, прийшов час його реорганізувати,- каже Олег. 

Все необхідне для роботи Олег купував сам: телефон, ноутбук, і тростина. Соцзахист виплачує незрячому 3200 гривень на телефон раз на п'ять років. Якщо телефон коштує дорожче, то доплачує людина зі своєї кишені. 600 гривень компенсації дають на годинник, ці гроші можна використовувати для покупки телефону або диктофона. Компенсація за тростину 200 гривень, але за ці гроші можна купити тільки дешеву китайську, яка ламається в той же день. А хороша канадська або чеська тростина коштує 20-30 євро. 

“Я плачу зарплату секретарю, хоча держава могла взяти людину з центру зайнятості людини, платити йому, він був би працевлаштований, а я б свій бюджет витрачав на себе. А так виходить я, незрячий, працюю за двох",- розповідає юрист. 

Олег переконаний, що повинна існувати окрема програма для людей з глибокими порушеннями зору. І це має бути не декларативна, а діюча програма. 

“Ось людина не може вирішити питання з житлом. І відразу виникає питання, де і як його придбати. Кредит в банку взяти іпотеку, ніхто не дасть сліпому і навіть парі сліпих. А повинна бути програма, яка була б гарантом. Так само і з працевлаштуванням: для сліпих потрібна особлива програма",- додає Олег. 

Але незважаючи на всі проблеми, Олег не втрачає радості життя, живе кожен день повноцінно і розвивається з кожним днем. Асоціації продовжує працювати і адвокат прагнути і далі працювати в цьому напрямку, допомагати всім нужденним і навчати юних незрячих юристів.